Ми зробили з нього релігію. Власне не ми, ми вже отримували її від батьків, бабусь з дідами.
Я з села родом, і я не знаю хати без Кобзаря. Книга на полиці і портрет на стіні. Вишитий або мальований, прикрашений рушниками.
Ми портрета не мали, але Кобзар я прочитала ще у першому класі. Просто смикала з полиці і читала, ніхто не примушував, просто мала потребу.
Ми всотували цю релігію, і це була правильна релігія, домашня така, як вишивка у рамці, як вишитий рушник.
Ми портрета не мали, вишивок не мали теж - але ми мали багато розмов. Мама таких розмов не дуже любила, більше тато та бабуся. Але і у мами проривалось. І одну книгу вона ж мені теж підсунула і дуже порекомендувала. Я прочитала і замислилась.
Там дівчинка писала вірші, про дівчинку книга. Ті вірші легко читались і легко запам'ятовувались. А мама пояснила, що насправді вірші не тієї вигаданої дівчинки, а сина письменника. Що син той спочатку писав російською, а потім почав писати українською мовою. Що той поет помер рано й нагально, мама теж сказала, і що його похорон був страшенно велелюдним. Чомусь вона мені про це сказала.
Я тоді ще раз замислилась і якось зрозуміла, що цей молодий поет теж взяв собі релігію свого народу. Звичайно, я тоді не мислила такими поняттями, радянське дитинство, піонерський галстук - але оті збиті думки дитинства я зараз можу вкласти у точні слова.
Я полюбила вірші цього поета, але один вірш його я все повторювала. Повторювала і замислювалась. Потім я згадувала, про що розповідали бабуся і тато, трохи мама - і зводила все те докупи. Потім знову йшла до бабусі або тата і задавала наводящі такі питання. Звичайно, вони бачили мене так, неначе я була прозорою. Це я тепер вже розумію.
А я усе жила з отим віршем, неначе йшла до нього все життя.

Той вірш тепер я розумію так точно, неначе сама пройшла разом з бабусею роки Голодомору, неначе то я вмирала у перший рік війни від кісткового туберкульозу разом зі своєю мамою, неначе я поневірялась таборами разом з дідом своїм, другою бабусею і татом.

Цей вірш про нашу релігію. І вона не така вже лагідна й сімейна, як мені здавалось у дитинстві. Це страшна релігія, друзі. Вона змітає все, коли уже здається, що не лишилось нічого.
Моя країна живе цією релігією.
Я так живу.
Я маю право так жити. Отут розуміння сил, коли вже немає сил. Правоти, коли усі навкруги кричать, що ти неправий. Готовності до бою, коли здається, що всі бої закінчено. І доки в Україні лишиться хоча б одна хата, де портрет на стіні і Кобзар на полиці - ця наша релігія непереможна.

Мене читають іноді росіяни - тож читайте. Уважно читайте.
Свої чи начебто свої - читайте теж. Там і про вас.

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,
Когда его держали в Кос-Арале,
И муштровали под казахским солнцем,
И запрещали даже рисовать.
Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,
Когда он видел, как сквозь строй проводят,
И слышал, как с глухим и страшным звуком
Отскакивают палки от спины.
Я знаю, что твердил Тарас Шевченко,
Когда вельмож он видел украинских,
Своих же братьев давящих и рвущих
Почище всяких турков и татар.
Я знаю, что твердил Тарас Шевченко.
И как его завет я повторяю
Одно-единственное это слово:
Ненавиджу...

(Леонід Кисельов)

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2198893143504708

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.